Винниченко Владимир Кириллович (Винниченко Володимир Кирилович) - украинский писатель, художник, общественный и политический деятель. Заметная и значимая фигура в украинской культуре и политике первой половины ХХ столетия.
Родился 16 (28) июля 1880 года в семье бывших крепостных в Елисаветграде (ныне Кропивницкий, бывший Кировоград), о чём сохранилась запись в метрической книге Елисаветградской церкви Владимирской Богоматери. Запись сделана рукой протоиерея Захария 17 июля 1880 года на следующий день после рождения, крестившего в этой церкви мальчика, Владимира Винниченко. Его отец, крестьянин-батрак Кирилл Васильевич Винниченко, родом из села Весёлый Кут (ныне - Григорьевка неподалёку от Кропивницкого), переехал в Елисаветград, где вступил в брак со вдовой Евдокией Павленко, урождённой Линник, которая уже имела троих детей - Андрея, Марию и Василия. Владимир стал четвёртым у матери и единственным в их браке с К. Винниченко.
В начальной народной школе Владимир проявил себя способным учеником, и родители решили продолжить его образование в Елисаветградской гимназии, несмотря на сложное материальное положение многодетной семьи. Обучение в гимназии в основном шло на средства брата - рабочего типографии. Однако в гимназии его проблемы не исчерпывались материальными: бедная одежда, украинский говор и другие признаки сельского происхождения вызывали враждебное отношение со стороны русскоговорящих и русских детей, по большей части выходцев из буржуазии. Но мальчик не был хилым и мог постоять за себя и, как следствие, постоянно участвовал в драках. В старших классах неудовлетворительное поведение гимназиста Винниченко усугубилось ещё и революционной деятельностью. Последствиями написанной им революционной поэмы стали карцер и исключение из седьмого класса гимназии. Осознание своего положения не сломило будущего писателя, наоборот вызвало протест против социального и национального неравенства, а этот период его жизни заложил основы его революционных взглядов на всю жизнь.
От безденежья молодой Винниченко вынужден был путешествовать по сёлам, перебиваясь подённой работой, при этом он вёл дневник путешествий, который позже, в 1901 году, стал основой его первого рассказа, и занимался самообразованием. В 1900 году Винниченко экстерном сдал экзамены в Златопольской мужской гимназии и получил аттестат зрелости. Не обращая внимания на реакцию окружающих, он пришёл на экзамены в украинской одежде, в шапке, с палкой, словно демонстративно провозглашая свою «украинскость». А в 1901 году поступил на юридический факультет Киевского университета Святого Владимира.
Винниченко - политик.
Всё большую роль в жизни Винниченко начинала играть политика, он познакомился с социалистическим учением через нелегальные изложения трудов Карла Маркса и определился в своих социал-демократических убеждениях. Сразу после поступления в Киевский университет создал там тайную студенческую революционную организацию («Студенческая громада»), за что 4 февраля 1902 г. был арестован и заключён в одиночную камеру Лукьяновской тюрьмы в Киеве, но за недостатком улик освобождён, исключён из университета без права продолжения учёбы в любом другом высшем учебном заведении, так и не успев закончить первый курс. Вынужден был переехать на Полтавщину, где устроился работать домашним учителем. В этот же период стал членом Украинской Революционной партии (УРП), по поручению которой проводил агитационно-пропагандистскую работу среди рабочих Киева и крестьян Полтавской губернии. Но к концу 1902 года последовал новый арест, призыв в армию и зачисление в 5-й сапёрный батальон. Однако молодому революционеру служба царскому режиму виделась отвратительной, и, не пробыв в казарме и двух месяцев, 1 февраля 1903 года он самовольно покинул воинскую часть и бежал в украинскую Галичину, находившуюся тогда в составе Австро-Венгрии, что стало его первой эмиграцией. С этого времени Винниченко вёл профессиональную революционную деятельность, писал и переводил книги и брошюры на революционные темы.
В начале 1903 года Винниченко со своим киевским знакомым Д. Антоновичем вошли в Заграничный комитет Революционной украинской партии. Вместе они редактировали партийный орган РУП - газету «Гасло» («Лозунг»), которую нелегально переправляли в Российскую империю. Во время одного из переходов границы в июле 1903 года Винниченко был задержан и предстал перед военно-полевым судом за дезертирство. Будущее виделось ему таким ужасным, что он попытался покончить с собой, но был спасён. В начале 1904 года его отправили в дисциплинарный батальон, но счастливый случай облегчил его судьбу: по амнистии (по поводу рождения цесаревича Алексея) через полгода «дисбата» он был освобождён.
В. Винниченко был одним из основателей Украинской социал-демократической рабочей партии (созданной в декабре 1905 года в ходе русской революции 1905-1907 на базе РУП), возглавлял её левое крыло. Входил в состав центральных органов партии, редактировал печатный орган «Боротьба» («Борьба»). С 1906 по 1914 годы вёл полулегальную деятельность в разных уголках Российской империи, неоднократно подвергался полицейскому преследованию и арестам, несколько раз оказывался в эмиграции, в основном в Галиции, Австрии, Венгрии, Франции, Италии и Швейцарии. Во Франции в 1910 году входил в состав «Украинской громады» в Париже, в 1913-1914 годах был во Львове, где редактировал журнал «Дзвін» («Колокол»). С началом Первой мировой войны Винниченко возвратился в Россию и жил преимущественно в Москве, где местная полиция мало интересовалась украинскими политическими лидерами, под чужим именем до 1917 года, занимаясь литературной деятельностью и под разными псевдонимами сотрудничая с журналом «Украинская жизнь» и другими изданиями.
Революция 1917 года застала его в Москве и стала приятной неожиданностью. Уже в начале марта 1917 года Винниченко вернулся в Киев, где работал на украинскую революцию, отдавая ей все свои силы: стал одним из организаторов и руководителей Центральной Рады (сформированной 4 марта 1917 года), возглавил делегацию, которая в мае передала Временному правительству требования о предоставлении Украине автономии.
Винниченко принадлежит авторство главных законодательных актов УНР, в частности первых четырёх «Универсалов». Он стал первым главой Генерального секретариата - исполнительного органа Центральной Рады - и генеральным секретарём внутренних дел. В январе 1918 года Центральная Рада своим IV Универсалом провозгласила независимость Украины. После свержения власти УНР В. Винниченко возглавил вновь созданную в Киеве 14 ноября 1918 года Директорию. Но в политической карьере Винниченко не очень везло: после нескольких удачных шагов, таких, например, как Акт Воссоединения УНР и ЗУНР 11 января 1919 года, для Директории настали тяжёлые времена: окружённая противником со всех сторон, в начале февраля 1919 года Директория отступила из Киева, а Винниченко снова эмигрировал за границу, в Австрию, с твёрдым решением уйти из политики. В своём дневнике перед отъездом он писал: «...я уезжаю за границу, отряхиваю с себя всю пыль политики, ограждаюсь книгами и погружаюсь в своё настоящее, единственное дело - литературу... Тут, в социалистической, советской России, я хороню свою 18-летнюю социалистическую политическую деятельность. Я уезжаю как писатель, а как политик всей душой хочу умереть ».
В Австрии он написал своё главное произведение в роли политика - трёхтомную мемуарно-публицистическую работу «Возрождение нации (История украинской революции. Март 1917 - декабрь 1919 года)» (укр. «Відродження нації»), где выступил с левых позиций, называя себя «украинским коммунистом » и ставя в вину большевикам недостаточное внимание к национальному фактору. Будучи «глубоко инфицированным коммунизмом » (как и другие известные деятели украинской культуры), в своё время питал надежды на достижение политической и культурной независимости Украины в союзе с большевистской Россией.
Тем не менее, в 1920 году Винниченко снова вернулся на родину, будучи уже из Москвы назначенным на посты зам. председателя Совнаркома Украинской ССР и её наркоминдела. Однако спустя полгода, столкнувшись с новым трагическим крушением своих политических надежд, эмигрировал уже навсегда. В УССР в 1920-е годы его продолжали считать пролетарским писателем и даже выпустили 24-томное собрание его сочинений (в 1926-1930 годах).
Вернувшись в Вену, Винниченко выступил с критикой национальной и социальной политики РКП (б) и Советского правительства. Он продолжал внимательно следить за событиями в СССР, занимался литературным творчеством, живописью. Во время немецкой оккупации Франции за отказ сотрудничать с нацистами и возглавить марионеточное «украинское правительство» Винниченко был брошен в концлагерь. В послевоенное время призывал к всеобщему разоружению и мирному сосуществования народов мира, разрабатывал концепцию (во многом утопическую) так называемого «конкордизма»-«солнцеизма»: морального самосовершенствования и направленности человеческого развития к счастью. Питал надежды на постепенную позитивную трансформацию советской тоталитарной системы. При этом многие мысли Винниченко-политика оказались пророческими. Например, уже в 1940-х годах он предвидел создание единого европейского правительства и единой валюты.
Винниченко - писатель.
Литератором Винниченко стал в 1902 году - в журнале «Киевская старина» вышел его первый рассказ «Сила і краса» - и быстро получил известность, завоевав статус одного из популярнейших украинских авторов первой четверти ХХ в. В украинской литературе В.К. Винниченко прославился как новатор-модернист и романтик - именно так определила суть его творчества классик украинской литературы Леся Украинка . Произведения молодого писателя пользовались спросом и у российских читателей, а потому оперативно переводились и издавались на русском языке. Одно за другим выходили собрания сочинений автора преимущественно в форме реалистических рассказов и пьес. Он успешно сочетал свою революционную деятельность с напряжённой литературно-публицистической работой.
Винниченко подвергался критике за проповедь ницшеанства и индивидуализм, удостоился отрицательных отзывов М. Горького и В. Ленина. Положительно отзывались на раннее творчество писателя Иван Франко , Леся Украинка, Михаил Коцюбинский , классик белорусской литературы Максим Богданович . Для творчества Винниченко характерны живость языка, тонкая ироничность, натуралистичность в описании низов общественной жизни; в послереволюционный период в его творчестве начинают играть нотки общего чувства надломленности и упадка.
Исследователи его творчества отмечают три этапа становления В. Винниченко:
Винниченко в общей сложности написал более сотни рассказов и повестей, свыше двадцати пьес и сценариев, множество статей и памфлетов, четырнадцать романов, а также историко-политический трактат «Возрождение нации» («Відродження нації») и этико-философскую работу «Конкордизм». Кроме прозы и драматургии, немалую художественную ценность имеют переписка В. Винниченко и его дневники. Два тома записок, изданных за границей, охватывают период с 1911 по 1925 годы. Литературовед Н. Жулинский по этому поводу пишет: «...в мировой литературе очень мало таких предельно исповедальных, откровенных до морального самоуничтожения дневников, принадлежащих писателям. Принцип «честности с собой» тут реализован с максимальной полнотой ». На страницах дневников писателя предстаёт, наряду с его личной историей, вся драматичность истории нации. Через их осмысление читатель имеет возможность глубокого понимания всего его творчества, равно как и политической деятельности. Выдающийся памятник времени представляет и эпистолярное наследие автора, вёдшего обширную и оживлённую переписку с известными и выдающимися современниками.
В письмах, дневниках и публицистических работах В. Винниченко решительно отстаивал украинскую культуру, украинскую нацию. Винниченко-политик и Винниченко-культуролог дополняли друг друга. Как следствие, со временем писатель был вычеркнут из советской и украинской литературы с клеймом «врага народа» - в 1933 году, после публикации открытого письма писателя Сталину, с осуждением голодомора в Украине. Публикации произведений писателя на родине возобновились лишь в конце 1980-х. Украинская Советская Энциклопедия, 1960 г., например, давала автору такую характеристику: «Винниченко сползал всё дальше и дальше на враждебные, упаднические позиции, отрёкся от какой-либо критики буржуазного общества и углубился в модные среди обывателей того времени псевдопсихологические проблемы, прибегал к эротическим темам. ...Шутовское поношение революции, проповедь классового мира, оголенный биологизм и копание в растленной психике ничтожностей - вот основное содержание его произведений ».
Драматургия Винниченко была популярна и за границей. Пьесы «Чёрная Пантера и Белый Медведь», «Закон», «Грех» были переведены на немецкий язык и поставлены на многих европейских сценах, в частности немецкой. Пьесу «Ложь» в 1930 году поставило в городе Шалетт (Франция) Украинское художественное общество. Романы «Честность с собой», «Записки курносого Мефистофеля» также были переведены и изданы. В 1922 г. в кинотеатрах Германии демонстрировался фильм «Чёрная Пантера», снятый по пьесе В. Винниченко.
На родине писателя тоже не забывали, несмотря на сложность его отношений с советской властью. Его пьесы ставились в Киеве, Харькове, Одессе, Львове, Черновцах, Коломые, не обошли их вниманием даже театры Москвы, Петрограда, Саратова, Тифлиса, Ростова-на-Дону, Баку. «Чёрная Пантера и Белый Медведь» была поставлена «Молодым театром» Леся Курбаса при участии режиссёра-постановщика Гната Юры. По поводу сценического воплощения его работ консультировались с драматургом такие театральные корифеи, как К. Станиславский, В. Немирович-Данченко, Н. Садовский.
Если до 1991 г. центры исследования творчества писателя находились в Канаде и США (в Колумбийском университете до сих пор хранится архив В. К. Винниченко), то в настоящее время они переместились на Украину, где творчеству автора уделяется новое и пристальное внимание. В 1988-89 годах здесь возобновились интенсивные публикации и исследования произведений классика, изданы альбомы репродукций его художественного наследия. В 2010 г. на Украине впервые опубликована одна из ключевых работ писателя и мыслителя - этико-философский трактат «Конкордизм».
Винниченко - личная жизнь.
Винниченко - личность неординарная, оставившая глубокий след в разных пластах общественной жизни как минимум Украины, к тому же имеющая изрядную долю трагичности собственной судьбы.
Долгое время (с 1925 года и до конца жизни) Винниченко с женой Розалией Яковлевной прожили во Франции. Сначала в Париже, а в 1934 году переселились на юг Франции, в городок Мужен, у Канн, приобретя старую усадьбу с участком земли. К этому шагу писателя побудили почти полное отсутствие гонораров и массовые аресты и террор против украинских деятелей культуры. Здесь на протяжении последних 25 лет своей жизни он в собственном небольшом доме занимался литературным творчеством («Лепрозорій», «Нова заповідь») и живописью. Занятия писателя живописью были успешными наряду с литературным творчеством. Рисовать Винниченко начал, живя под Парижем, где-то во второй половине 20-х годов. Его изобразительное наследие насчитывает около сотни картин - портреты, акварели, натюрморты, пейзажи - хранящихся в разных музеях и собраниях. Более 20 его полотен хранятся в Институте литературы им. Т. Шевченко НАН Украины. Кроме родного и русского, владел немецким и французским языками.
Владимир Кириллович и его супруга Розалия вели «неформальный» образ жизни. В частности, они стали самыми известными украинскими вегетарианцами, были первыми украинскими нудистами. Их можно отнести и к так называемым сторонникам «свободной любви». Со своей будущей женой, Розалией Лифшиц, Винниченко познакомился в 1911 году в Париже. Он тогда был революционером-эмигрантом, а она - студенткой Сорбонны. Молодые люди договорились не регистрировать брак и не возражать, если у кого-либо из них случится роман на стороне. Тем не менее, Владимир и Розалия прожили вместе всю жизнь.
Умер В. Винниченко 6 марта 1951 года, похоронен во французском Мужене. 17 сентября 2010 в Кропивницком (бывший Елисаветград) торжественно открыт первый в Украине памятник Владимиру Винниченко.
В украинскую литературную фантастику ХХ в. В. Винниченко вошёл как автор первого украинского фантастического романа - социальной утопии «Солнечная машина» (написанный в 1922-24 годах, с посвящением «Присвячую моїй сонячній Україні»), антиутопии «Лепрозорій» («Прокажельня»), - 1938, а также первого украинского произведения в жанре «политической фантастики» (political fiction, - политической беллетристики) - романа «Слово за тобой, Сталин!» («Слово за тобою, Сталіне!»), 1950. До сих пор не опубликовано социально-утопическое произведение писателя - «исторический роман будущего» - «Вічний імператив» («Вечный императив»), 1936.
Родился 26 июня 1880 года в крестьянской семье. Его отец, Кирилл Васильевич Винниченко, крестьянин-батрак, переехал из деревни в Елизаветград (ныне Кировоград) и вступил в брак с вдовой Евдокией Павленко, урождённой Линник. От первого брака мать Винниченко имела трое детей: Андрея, Марию и Василия; от брака с Кириллом Винниченко родился один Владимир. В народной школе Владимир проявил себя способным учеником, и родители, несмотря на сложное материальное положение семьи, решили продолжить его учёбу.
С десяти лет получал среднее образование в Елизаветградской гимназии. Скудную денежную помощь для учёбы ему оказывал старший брат, работавший в городской типографии. Однако уже в седьмом классе Владимир Винниченко был исключён из гимназии после недели пребывания в карцере за написание революционной поэмы. Не имея средств для существования, был вынужден странствовать по Южной Украине в поисках кратковременного заработка, параллельно усиленно занимаясь самообразованием. Затем в 1900 экстерном сдал экзамен в Златопольскую гимназию и получил аттестат зрелости.
В 1901 поступил на юридический факультет Киевского университета Святого Владимира. К этому времени он уже познакомился с социалистическим учением через популярные изложения трудов Карла Маркса, распространяемые нелегально, и укрепился в своих социал-демократических убеждениях. Сразу после поступления в Киевский университет создал там тайную революционную студенческую организацию, которая носила название «Студенческой общины», и в дальнейшем принимал активное участие в революционном движении.
Принадлежал к киевской Громаде, рано вступил в Революционную украинскую партию - первую политическую партию в принадлежавшей Российской империи части Украины. По поручению партии проводил агитационно-пропагандистскую работу среди рабочих Киева и крестьян Полтавской губернии, за что в 1902 был арестован и, так и не успев закончить первый курс, исключён из университета без права продолжения учёбы в любом другом высшем учебном заведении. Выехав на Полтавщину, начал работать домашним учителем и успел принять участие в работе I съезда РУП, однако в конце года отправлен в 5-й сапёрный батальон.
В феврале 1903 Винниченко удалось бежать в Австро-Венгрию и осесть во Львове, где начинает сотрудничать с местными представителями украинского движения. Он входит в заграничный комитет РУП и становится главным редактором газеты «Гасло» («Лозунг»). Изучив немецкий язык, он занимается переводом и популяризацией трудов Карла Каутского, Поля Лафарга, Фердинанда Лассаля и других теоретиков европейской социал-демократии. При одной из попыток перевести через границу в Россию нелегальную литературу в июле 1903 задержан в Волочиске и заключён в одиночной камере Лукьяновской тюрьмы в Киеве. По вынесенному приговору на полгода отправлен в дисциплинарный батальон, после чего снова эмигрирует.
Владимир Винниченко был одним из основателей Украинской социал-демократической рабочей партии (созданной в декабре 1905 в ходе русской революции 1905-1907 на базе РУП), в которой возглавлял левое крыло. Входил в состав центральных органов партии, редактировал печатный орган «Боротьба» («Борьба»). В 1906-1914 Винниченко, ведя подпольную и полулегальную деятельность в разных уголках Российской империи, неоднократно подвергался полицейскому преследованию и арестам, вследствие чего несколько раз оказывался в эмиграции (для его литературной деятельности послереволюционного периода характерно общее чувство надломленности и упадка). После очередного ареста и заключения с угрозой пожизненной каторги Винниченко с помощью товарищей удалось вырваться из рук царской охранки и эмигрировать во Францию, где в 1910 вошёл в состав «Украинской громады» в Париже. Некоторое время жил во Львове (1913-1914), где редактировал журнал «Дзвін» («Звон»). С началом Первой мировой войны Винниченко возвратился в Россию и жил преимущественно в Москве под чужим именем до 1917, занимаясь литературной деятельностью и сотрудничая в журнале «Украинская жизнь».
Сразу после Февральской революции вернулся на Украину и принялся за активную политическую работу, вступил в созданную 3-4 марта 1917 Украинскую Центральную раду (УЦР). Конференция УСДРП подтвердила положение Винниченко как руководителя партии. В апреле 1917 он был избран заместителем главы УЦР Михаила Сергеевича Грушевского (наряду с Сергеем Александровичем Ефремовым) и заместителем главы Малой рады. Назначен во главе украинской делегации, отправленной 16 мая 1917 в Петроград для переговоров с Временным правительством относительно признания УЦР высшим краевым органом власти и предоставления Украине прав автономии в составе перестроенной по федеративному образцу России.
После издания Радой I Универсала 15 июня 1917 возглавил Генеральный секретариат - фактический орган исполнительной власти на территории 9 (позже 5) украинских губерний, - а также занял в нём должность генерального секретаря (министра) внутренних дел. Автор практически всех официальных деклараций и законодательных актов Украинской народной республики. В октябре 1917 Временное правительство, обеспокоенное растущей самостоятельностью Центральной рады, вновь распространившей своё влияние на 9 губерний, вызвало членов Генерального секретариата, включая Винниченко, в Петроград (якобы для переговоров). От тюремного заключения их уберегло свержение Временного правительства Октябрьской революцией, свидетелем которой стал Винниченко. От имени УЦР вёл переговоры с Совнаркомом.
Лучшие дня
В январе 1918, когда Центральная рада в принятом задним числом IV Универсале провозгласила независимость УНР для возможности ведения переговоров с Центральными государствами в Брест-Литовске, Генеральный секретариат был преобразован в Совет народных министров. Соответственно, Винниченко стал премьер-министром формально суверенного государства, однако уже в том же месяце из-за междупартийных трений подал в отставку. Под натиском наступавших красноармейских частей правительство УНР бежало на запад. Винниченко вместе с женой Розалией Яковлевной под чужой фамилией уехал на юг, в Бердянск.
После организованного немецкими оккупационными войсками переворота Павла Скоропадского 29 апреля 1918 года бежал из Киева на хутор Княжья Гора близ Канева, где рассчитывал заняться литературным творчеством, в частности, написал пьесу «Между двух сил». Однако его планы были расстроены гетманской администрацией, арестовавшей его по сфабрикованным обвинениям в подготовке государственного переворота. Однако под нажимом немецкого командования, опасавшегося дестабилизации политической ситуации, Скоропадский и его министр внутренних дел Кистяковский были вынуждены освободить Винниченко. После своего освобождения снова перешёл к активной политической деятельности, чтобы возглавить политические силы, оппозиционные к самопровозглашённому гетману.
В августе 1918 года Винниченко вошёл в оппозиционный к гетманскому режиму Скоропадского Украинский национальный союз (ранее носивший название Украинского национально-государственного союза), решительно настаивая на восстановлении республики. 18 сентября он возглавил УНС, сменив на этом посту нерешительного А. Никовского. Винниченко и близкий к нему Николай Шаповал рассчитывали объединить усилия украинских социалистических партий (УСДРП, УПСР) с большевиками для организации вооружённого выступления против диктатуры Скоропадского; с этой целью он вёл в Киеве тайные переговоры с Христианом Раковским и Дмитрием Мануильским. Одновременно, чтобы отвести внимание властей, Винниченко согласился на участие в переговорах с гетманом о создании «правительства народного доверия».
После Ноябрьской революции в Германии совместно с Симоном Петлюрой выступил одним из инициаторов восстания против Украинской Державы и создания Директории УНР 14 ноября 1918. На следующий день, находясь в Белой Церкви, он объявил о начале вооружённого восстания Директории и примкнувшего к ней корпуса сечевых стрельцов под командованием Евгения Коновальца против гетманской власти. После ухода немцев и изгнания гетмана 18 декабря 1918 Винниченко вернулся в Киев и возглавил Директорию, к этому моменту ставшую коллективным органом исполнительной власти. В составе Директории Винниченко противостоял правым позициям Петлюры, выступая за социалистические преобразования и мир с Советской Россией. Идейно-политическое и межличностное противостояние между Винниченко и Петлюрой, стремившимся к единоличной военной и политической власти, способствовало потере и так неустойчивой власти Директории над большей частью Украины.
По указанию Антанты Винниченко как «почти большевик» вместе с остальными левыми социалистами выведен из состава Директории и других органов власти УНР 10 февраля 1919. После ухода её руководителя Директория фактически превратилась в походный лагерь при командовании верховного атамана Петлюры, а сам Винниченко вскоре удалился за границу, намереваясь принять участие в работе конференции Второго Интернационала в Берне. В эмиграции его политические воззрения трансформировались в направлении национал-коммунизма и восприятия советской власти. Непродолжительное время находился в Венгрии, где встречался с руководителями новопровозглашённой Венгерской советской республики. Лидер венгерских коммунистов Бела Кун обещал Винниченко помочь ему договориться с представителями Советской России о создании единого революционного фронта России, Венгрии и Украины против сил Антанты, однако переговоры так и остались безрезультатными.
Во второй половине 1919 Винниченко переезжает в Австрию, где написал своё главное произведение - трёхтомную мемуарно-публицистическую работу «Возрождение нации (История украинской революции. Март 1917 г. - декабрь 1919 г.)» (укр. «Вiдродження нацiї»). В этом произведении, являющимся ценным источником для изучения и понимания сложных политических процессов после революции 1917 года, Винниченко выступает с левых позиций, называя себя «украинским коммунистом» и ставя в вину большевикам недостаточное внимание к национальному фактору. Поскольку в это время бывший глава Директории ближе всего стоял к марксистским позициям, он попытался организовать новую партию с коммунистической социально-экономической программой и с «национальной спецификой». В конце 1919 Винниченко объявил о своём выходе из УСДРП и организовал в Вене Заграничную группу Украинской коммунистической партии, а также создал её печатный орган - газету «Нова доба», в которой опубликовал своё письмо-манифест «К классово несознательной украинской интеллигенции», возвестив о своём переходе на марксистскую платформу.
В начале 1920 вышел на контакт с советскими представителями и начал интенсивные переговоры о возможности возвращения на родину и участия в советских органах власти. Советское руководство и лично Владимир Ильич Ленин с благосклонностью отнеслись к просьбе эмигранта. В мае 1920 Винниченко с женой прибыл в Советскую Россию и посетил Москву, встречался с Лениным, Львом Троцким, Григорием Зиновьевым, Львом Каменевым, Георгием Чичериным, Христианом Раковским и Николаем Скрыпником, предложившими ему присоединиться к Российской коммунистической партии (большевиков).
Первоначально Винниченко принял их предложение, вступив в РКП(б) и заняв пост заместителя председателя Совнаркома Украинской Социалистической Советской Республики с портфелем наркома иностранных дел и кооптацией в члены ЦК Коммунистической партии (большевиков) Украины. Однако, поскольку его так и не ввели в состав Политбюро КП(б)У, Винниченко отказался от участия в работе правительства УССР и в середине сентября 1920 выехал из Харькова в Москву, а оттуда повторно эмигрировал. Вернувшись в Вену и продолжая издавать в 1920-1922 в Вене фактически коммунистический по направленности журнал, Винниченко выступил с критикой национальной и социальной политики РКП(б) и Советского правительства. Тем не менее, в УССР в 1920-е годы его продолжали считать пролетарским писателем и даже выпустили 24-томное собрание его сочинений (в 1926-1930).
После 1922 Винниченко переехал в Чехословакию. В сентябре 1925 он снова обратился в советское полпредство с ходатайством о разрешении ему и его единомышленникам вернуться на Украину. Группа украинских эсеров-эмигрантов, встревоженная поступком Винниченко, обратилась к эсеру Григорьеву с требованием объяснить побуждения Винниченко. Григорьев ответил им в секретном письме, что «…вопрос возвращения Винниченко на Украину нельзя понимать как признание большевистской власти на Украине. Борьба с большевистской властью является более целесообразной изнутри, чем извне».
Последующие 30 лет Винниченко провёл в Европе, преимущественно во Франции, куда он перебрался в 1925. Первоначально жил в Париже, с 1933 находился в городке Мужен близ Канн, в небольшой усадьбе, где продолжал внимательно следить за событиями в СССР, занимался литературным творчеством и живописью. Разработал собственную мировоззренческую концепцию «конкордизма». Во время Второй мировой войны за отказ сотрудничества с оккупантами был временно заключён нацистами в концентрационный лагерь, серьёзно подорвавший его здоровье. После окончания войны призвал к всеобщему разоружению и мирному сосуществованию народов мира; в романе «Слово за тобой, Сталин!» (1950) обратился к генсеку с предложениями демократизации в Советском Союзе.
Литературная деятельность
Винниченко начал печататься в 1902 году. Публиковал реалистические рассказы и пьесы. Подвергался критике за проповедь ницшеанства и индивидуализм. Удостоился отрицательных отзывов М. Горького и В. Ленина.
В 1921-24 годах написал роман «Солнечная машина» (укр. "Соняшна машина"), который считается первым в украинской литературе утопическим романом. Позднее создал ещё несколько произведений социально-утопического направления - романы «Новый завет» (укр. "Нова заповiдь", 1931-33), «Вечный императив» (укр. "Вiчний iмператив", 1936) и «Лепрозорий» (укр. "Лепрозорiй", 1938).
Перекажіть мій, так би мовити, скромний заповіт
людям… Скажіть їм: нема більшої, нема почеснішої, нема
великодушнішої і прекраснішої мети та сенсу існування
як окремих людей, так і цілих націй, як творення щастя.
Не сили, не могутності, не панування, не розкошування,
а щастя. Розумієте? А колегам моїм, письменникам і
митцям, перекажіть, що немає вищої, цікавішої теми
для їхніх творів, як щастя.
В. Винниченко
Життєвий шлях письменника
Володимир Винниченко народився 26 липня 1880р. в місті Єлисаветграді (нині - Кіровоград).
Батько письменника замолоду був безземельним селянським наймитом. Він переїхав до міста й одружився з удовою Євдокією Павленко, яка мала трьох дітей, спільною дитиною був у них тільки Володимир.
Змалку хлопчик мав добру пам’ять. Рано навчився читати, і сталося це непомітно для батьків. Можливо, першим «букварем» для нього були принесені братом (робітником друкарні) афіші, з яких він, граючись, вирізав літери і клеїв на стінку, запитуючи в дорослих, що то за буква. Сусідських дітей «тримав… трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий».
Володимир дуже любив батьків. Саме їхня тяжка доля заронила в хлопцеву душу ненависть до гнобителів, до суспільної несправедливості, до приниження людської гідності. Так закладались основи його майбутніх революційних, соціалістичних переконань.
Спочатку хлопчик навчався в початковій школі, а згодом у Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії. Це був доволі демократичний навчальний заклад, у якому здобували освіту не тільки діти дворян і чиновників, а й міщан, цеховиків, навіть селян. У різний час у гімназії навчалися польський поет Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, творець ракетної установки «Катюша» Георгій Лангемак.
Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли простого малого українця насмішками. Його українська вимова, простий одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість: «Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника».
Усвідомлення свого становища не пригнічувало хлопця, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. У старших класах він узяв участь у революційній організації, написав бунтарську поему, за яку одержав тиждень «карцеру», згодом його виключили з гімназії. Мусив заробляти на шматок хліба наймитуванням у поміщицьких маєтках. Те бідування стало першою життєвою школою й матеріалом для майбутніх творів: «Біля машини», «Народний діяч», «Суд», «Голод» та ін.
Попри скруту, Володимир не залишив навчання. Він продовжував готуватися до матури (атестата зрілості) і ск.чав іспит екстерном у Златопільській гімназії.
У 1900 р. Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету. У цей час - на зламі століть -.національно-культурницький рух різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, що висувають демократичні гасла й вносять до своїх програм ідею автономності України. Модними стають соціалістичні гасла, а в українських партіях вони поєднуються з національновизвольними прагненнями. Головною постаттю в революційних процесах стає студент, про це один історик дотепно зауважив: «На політичну сцену виходить тип революційного юнака з «Комуністичним маніфестом» в одній кишені й з »Кобзарем» - у другій».
Приловчившись до студентської громади, Володимир увійшов до новоствореної Революційної української партії, симпатії якої були на боці європейської соціал-демократії. У лютому 1902 р. Винниченка заарештували й відправили до Лук’янівської в’язниці. Певна річ, з університету відрахували, а восени забрали на військову службу. Тут він продовжував революційну роботу, але чергового арешту не став чекати й утік з батальйону, щоб податися в Галичину. То була перша еміграція письменника. Відтоді він став професійним революціонером.
Парачельно з пропагандистською роботою, арештами, тюрмою й солдатчиною Винниченко займався літературною діяльністю. Восени 1902 р. він надрукував своє перше оповідання «Сила і краса» в журналі «Киевская старина» - так відбувся дебют Винниченка-прозаїка.
У Львові Володимир налагоджує зв’язки з галицькими партіями, пише брошури й листівки, які сам нелегально доставляє в Наддніпрянщину. Його знову заарештовують і ув’язнюють аж на два роки.
З 1906 р. виходять друком одна за одною п’ять книжок його оповідань. Ім’я Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика.
І в еміграції, і після повернення додому письменник, крім оповідань, створює низку психологічних драм («Дисгармонія», «Брехня», «Гріх», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Великий Молох») і романів («Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «Записки Кирпатого Мефістофеля»). Щ твори були новаторськими, незвичними в тодішньому літературному процесі, тому й сприймалися неоднозначно, вони провокували суперечки, словом, були помітними.
Негативну критику Винниченко сприймав дуже болісно, і був момент, коли він відреагував категорично й, можна сказати, екстравагантно: ладен був писати по-російськи, тим паче, що в російських виданнях його твори в той час охоче друкували.
Патріот і меценат Є. Чикаленко виплачував молодому письменникові значну стипендію, аби лише той залишився в рідній літературі. Поступово популярність перевищила неприйняття. Романи Винниченка користуються небачеіпім попитом, драматичні твори з успіхом ставляться в театрах Києва, Харкова, Москви, їх перекладають і ставлять у Західній Європі.
До початку Першої світової війни Винниченко перебував в еміграції. Час від часу нелегально приїздив в Україну, інколи - разом із Розалією Ліфшиць, з якою одружився в 1911 р. (вона була студенткою Сорбоннського університету й готувалася стати медиком). З 1914 р. письменник перебуває на нелегальному становищі в Москві й на батьківщині.
Закономірно, що після березневої революції 1917 р. саме Винниченко - авторитетний революціонер з 17-літнім стажем - очолив перший уряд Української Народної Республіки (УНР) - Генеральний секретаріат. Саме він був автором майже всіх декларацій та Універсалів УНР - блискучих зразків європейської демократії. Трохи згодом, після повалення гетьманату П. Скоропадського, Виниченко, уже разом з Петлюрою, ще раз очолюватиме уряд УНР - Директорію.
Якраз у цей бурхливий період разюче й фатально для України й для нього самого виявляться суперечності його світогляду. Все життя він самовіддано обстоював два ідеали: національний і соціальний (розвиток національної мови, культури, українську демократичну державність і визволення гнобленого народу, соціальну справедливість). Такими близькими, взаємопов’язаними вони здаються. Однак і Винниченкові, і всьому нашому народові доля судила жертвувати одним заради іншого, а в результаті втратити і те, і те.
Улітку 1917 р. Винниченко від імені уряду веде в Петрограді важкі переговори з Тимчасовим урядом з метою домогтись автономії для України бодай у межах федеративного союзу з Росією. Заради цього відмовляється навіть від національних збройних сил. Проте росіяни категорично проти. Захопивши владу шляхом перевороту в жовтні, Володимир Ленін спочатку підступно визнає Центральну раду, але вже в грудні віроломно починає війну проти України. Ми ж практично не мали жодних сил для оборони (хоча ще влітку українське військо нараховувало понад 300 тисяч вояків). З іншого боку, проводячи соціалістичну політику, Винниченко та інші керівники Центральної ради налаштували проти себе представників багатших верств українського суспільства.
Одне слово, унаслідок зовнішньої інтервенції та помилок уряду Україна втратила незалежність. 22 січня 1918 р. УНР ще встигла проголосити цілковитий суверенітет, але вже було пізно. На початку лютого до Києва вдерлися російські більшовицькі війська й почали безглузде варварське бомбардування беззахисного міста, ріками текла кров, загарбники вбивали киян за українське слово, вишивану сорочку, портрет Шевченка. Кілька разів протягом 1918-1919 рр. удавалося витіснити зайд зі столиці й України, але вони поверталися знову і знову. Трагедію довершили роз’єднаність політичних українських сил, голод і холод, масові епідемії.
Навчившись на тяжких помилках. Директорія відкидає лівий популізм, відтак Винниченко ображено іде у відставку і виїздить за кордон. Тут створює тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації», у якій аналізує перипетії становлення української державності. Сумнівається в собі, побоюється, що державник переміг у ньому соціаліста, критикує радикальні дії Петлюри. Навіть намагається створити Українську комуністичну партію (як альтернативу проросійській комуністичній партії більшовиків України). У цей час більшовики спокушають Винниченка казками про нібито їхні наміри здійснити «українізацію» та «соціальне визволення трудящих», сподіваючись скористатися його популярністю, пропонують увійти в їхній уряд. 1920 р. він хоч з осторогою, але таки вирішує повернутися.
Проте навчений гірким досвідом, Винниченко вирушає зразу не в Україну, а в Москву, на переговори з кремлівськими вождями. Кількох місяців вистачило мудрому, досвідченому політикові, щоб зрозуміти суть нового комуністичного режиму. Під гаслами інтернаціоналізму ведеться політика відновлення тієї ж «єдиної-неділимої» імперії, нібито суверенний український уряд у Харкові слухняно виконує розпорядження з Москви. Замість соціального визволення запроваджений ще гірший гніт.
Розчарований, Винниченко відмовився від роботи в маріонетковому уряді й виїхав за кордон, уже назавжди.
Відтоді жодних прокомуністичних ілюзій він уже не мав. Більше того, задовго до Другої світової війни, одним з перших заявив про небезпеку для світу комуно-фашистської чуми.
Правда закрила Винниченкові-людині дорогу на Батьківщину, де панувала кривда. Однак Винниченко-письменник залишався найпопулярнішим автором в Україні ще майже 15 років. Як і раніше, його книжки видавалися багатьма видавництвами й величезними накладами. Досить лише сказати, що протягом 1926-1928 рр. побачило світ зібрання творів Винниченка у 28 томах.
У 1933 р. Винниченко написав відкритого листа до комуністичних московських вождів, у якому звинуватив їх в організації геноциду проти українського народу, у «відновленні старої тюрми народів». За це сталінська влада назвала письменника «старим вовком української контрреволюції», його гонорари, які доти надходили з УСРР, було скасовано, видання творів припинено, усі книжки вилучено з бібліотек і знищено, навіть згадувати його ім’я заборонялося. Так тривало понад півстоліття.
Винниченко залишається без засобів до існування, у самотності (більшість українців-емігрантів мають його за зрадника), але знаходить сили жити. Допомагають вірна дружина, творчість і давня селянська працьовитість. Винниченки на останні гроші купзтоть занедбану садибу в містечку Мужен, неподалік від м. Канни на півдні Франції. Лагідно іменують своє скромне обійстя - «Закуток». Самотужки ремонтують будинок, розводять сад і город. Розраховзтоть лише на власні сили: дітей у родині не було. Більшість часу у Володимира Кириловича забирає фізична праця. Однак його самодисципліна вражає: кожного дня він присвячує кілька годин для творчості.
Творчий доробок майстра величезний. Протягом свого життя Винниченко написав понад 100 оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, тритомний історикополітичний трактат «Відродження нації», двотомну філософську працю «Конкордизм», 14 романів (11 з них - за кордоном), 40 записних книжок «Щоденника» (від 1911 до 1951р.), майже 10 романів і досліджень залишилися в начерках.
Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладалися європейськими мовами й ставилися в театрах багатьох країн. Так само неодноразово перекладали його романи. На екранах Німеччини в 1922 р. демонструвався фільм «Чорна Пантера». П’єси Винниченка постійно ставили і в українських та російських театрах (до початку 1930-х років), зокрема, такі геніальні режисери, як Микола Садовський і Гнат Юра, Лесь Курбас. З драматургом співпрацювали Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко.
Митець захоплювався не тільки літературною творчістю, а й малярством. Створив майже сто картин. Акварельні й олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції не раз експонувались у Франції та за її межами. їх художню досконалість визнавали видатні художники, зокрема Поль Сіньяк і Пабло Пікассо.
Під час окупації Франції фашистами Винниченко категорично відмовився з ними співпрацювати, за це перетерпів арешт і ув’язнення в концтаборі.
Помер великий письменник і мислитель 6 березня 1951 р. у своїй оселі.
Величезний архів митця довгий час зберігався в Колумбійському університеті (США). Після відновлення незалежності 1991 р. за заповітом дружини його було перевезено в Україну.
Творчий доробок
Стиль. Володимир Винниченко започаткував в українській літературі таку течію модернізму, як неореалізм . Хоча іноді в його неореалістичному письмі зблискують і неоромантичні, імпресіоністичні чи символістські елементи (новели-етюди «Промінь сонця», «Зіна», «Момент», малярська спадщина).
Світогляд письменника. Головною метою творчості для Винниченка було дослідження найпотаемніших глибин людської душі, отже, пізнання сенсу життя. Як соціаліст, він завжди стояв на позиціях атеїзму. Тому для нього єдиною таємницею й цінністю залишалася психіка людини.
Бурхлива капіталізація межі ХІХ-ХХ ст. спричинила руйнування старої, патріархально-міщанської моралі, нерідко виявляючи її показну, лицемірну сутність. Натомість з’явився вибір: повна аморальність («мораль грошей» - що вигідно, те й морально) або пошук якоїсь нової моралі.
У цій ситуації Винниченко насамперед висунув для себе й для інших концепцію «чесності із собою» . Її суть: «Будь чесним із собою, тобто: не ховай від себе самого правди, не лукав сам із собою, не бреши сам собі; збрехавши собі, обдуривши себе, ти будеш здатний до злочину».
Слідуючи цій концепції, він у багатьох творах психологічно тонко і водночас нещадно викривав безглуздя й штучність старої святенницької моралі; страхітливо-бридку аморалізацію людини капіталізмом (це сп’яніння від раптового скасування заборон); здійснював болісний, часом суперечливий пошук нових моральних підвалин.
У вертепі аморальності межі століть єдиною світлою плямою вважалися революціонери, передові інтелігенти. Цей ідеальний образ склався в уяві багатьох, а насамперед у їхній власній. Винниченко побачив у цьому форму нового революційного святенництва. Тому розвінчав і цей видимий ідеал, незважаючи на те, що й сам був його часткою, бо з найбезжальнішою чесністю ставився передовсім до себе.
Така викривальна відвертість шокувала й обурюва.та багатьох, насамперед тих же передових інтелігентів.
Щиро кажучи, письменникові краще вдалося розвінчання аморальності, аніж формування нової моралі. І все ж ця позитивна програма теж проступає в його творах, зокрема в щоденнику, у філософській праці «Конкордизм» .
Винниченко вважає, що це має бути мораль, яка дасть змогу особистості вільно розвиватися. Людина повинна вирватися з пут будь-яких зовнішніх законів (церкви, батьків, суспільства), а слухатися веління тільки власного «Я».
Основою людського життя, за Винниченком, є любов. До речі, він чітко розрізняє два, здавалося б, ідентичні поняття - кохання і любов.
Любов дає людині шанс на щастя. Щастям Винниченко вважав зрівноваження різних первин, граней людської душі. Звідси й назва його трактату «Конкордизм» (від латин, сопсогсііа - погодження, згода).
Світосприймання Винниченка цілком уписується в традицію екзистенційного мислення. Саме його ідеї атеїстичного екзистенціалізму згодом продовжили всесвітньо відомі французькі філософи Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.
У творчості В. Винниченка дослідники умовно розрізняють три періоди.
Перший період творчості (1901-1906) . Тут переважають твори малих форм, насамперед соціально-психологічні оповідання.
Як уже мовилося, Винниченко дебютував 1902 р. в журналі «Киевская старина» повістю, яку він сам називав оповіданням, «Сила і краса» (згодом назву змінив на «Краса і сила»), незабаром побачили світ у різних часописах ще кілька творів, а 1906 р. з’явилася перша прозова збірка «Краса і сила».
Дебют відразу ж перетворився на тріумф. Писаннями молодого прозаїка захоплюються численні читачі, його високо цінують найавторитетніші критики.
І все ж у ранніх творах помітне ще тільки накопичення життєвого й творчого досвіду, спостереження поки що переважає над узагальненням, осмисленням. Перед нами постають вихоплені з повсякдення цікаві сцени, епізоди, колоритні постаті з добре знаних авторові середовищ - селянського, солдатського, босяцького, робітничого («Краса і сила», «Біля машини», «Суд», «Голота», «Салдатики», «Темна сила», «Студент» та ін.). До речі, Винниченко завжди намагався писати про те суспільне середовище, яке добре знав, у якому жив, звідси така достовірність, «упізнаваність» у його творах.
Попри певне учнівство перших творів, уже в них проступають деякі прикмети згодом самобутнього Винниченкового стилю.
Передовсім це відмова від збаналізованих традицій старого народницького романтизму й реалізму. Так, уже в дебютному оповіданні «Краса і сила» бачимо полеміку із заснованою на фольклорних штампах давньою народницькою манерою змальовувати дівочу красу: «То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі»».
Натомість Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнку, намагаючись залишатись об’єктивним, безстороннім спостерігачем.
Особлива увага до деталей (найчастіше - портретних), які поступово стають психологічними.
Серцевинний психологізм. Уже в ранніх творах Винниченка захоплюють спостереження над характером, вдачею героя. Згодом розкриття механізму людської душі стане основним творчим зацікавленням письменника.
Яскравим зразком ранньої творчості Винниченка є оповідання (повість) «Краса і сила» (1902). Уже тут порушено проблему, яку потім письменник досліджуватиме в багатьох творах: людям надзвичайно складно поєднувати протилежні первини.
В оповіданні йдеться про людей, викинутих на дно життя. Серед голодранців і п’яниць, серед люду, що «не боїться ні тучі, ні грому», вирізняються Ілько та Андрій - молоді злодії. Ілько - вродливий, добрий, але безвольний, Андрій , навпаки, - негарний, жорстокий, але завзятий. Міська-сільська дівчина Мотря намагається прихилитися чи до «краси» (Ілько), чи до «сили» (Андрій). Проте і «краса», і «сила» обплутані злодійством і розбишацтвом, тому у фіналі твору вони опиняються за бортом життя: Ілько потрапляє до губернської в’язниці, «звідкіль уже не вертався», а Мотря з Андрієм хоча й побралися, але «виїхали на поселення, куди присудили Андрія за «покушенії на убійство»».
Окрема сторінка у творчості митця - оповідання про дітей і для дітей. Ранні: «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», пізніший цикл «Намисто» - усі вони вражають дивовижним знанням дитячої душі, трепетною любов’ю до дітей і болем за їхню тяжку, нерідко трагічну долю в жорстокому, бездушному світі дорослих.
Другий період творчості (1907-1920). Приблизно з 1907 р. у творчості В. Винниченка настає другий, якісно новий період. Тепер переважають такі жанри, як психологічний образок (етюд), імпресіоністична новела, етико-психологічна драма, роман. Цей період є найбільш скандальним у творчості письменника. Критики то звинувачують його в пропаганді «вільної любові», еротоманії, то закидають надмірну тенденційність, штучність, «перелицьовану мораль».
Тепер у центрі тааги письменника перебуває революційна інтелігенція, Гі далеко не завжди світлий, взірцевіпї духовіппі світ. Автор ніби поміщає своїх позитивних і негативних персонажів у «моральну лабораторію»: кидає їх у найскладніші ситуації, аби перевірити слушність, правдивість своїх етичних ідей.
У цей час В. Винниченко написав найталановитіші твори, зокрема: драми «Дисгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Базар» (1910), «Гріх» (1919), етюд «Зіна» (1909), новелу «Момент» (1910), романи «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» (1912), «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1917) та ін.
Володимир Винниченко. Біографія
Українська література, твір на тему, Володимир Винниченко, шкільна програма
Винниче́нко Володи́мир Кири́лович (нар. 14 (26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської губернії - помер 6 березня 1951, Мужен, Франція) - український політичний та державний діяч, а також прозаїк, драматург та художник.
Ранні роки Володимира Винниченка
Володимир Винниченко народився 1880 року в місті Єлисаветград у міщанській родині. Раніше були поширені помилкові дані про те, що місцем його народження є село Веселий Кут Єлизаветградського повіту на Херсонщині (нині с. Григорівка).
Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Онуфріївною Павленко, уродженою Линник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.
У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те, вчителька переконала батьків, щоб продовжили освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлизаветградської гімназії.
Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість в учнів гімназії. Таке ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих.
Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності заклали основи його революційності на все життя. У старших класах гімназії він взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його відрахували з гімназії.
Але Володимир не кинув своїх студій. Він продовжував готуватися до матури (атестату зрілості) і склав іспит екстерном до Златопільської гімназії. Незважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі «атестат зрілості», під натиском директора гімназії Володимир одержує диплом.
Революційна діяльність Володимира Винниченка
У 1901 році він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась «Студентською громадою». Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.
Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув’язнення із загрозою довічної каторги Винниченку, за допомогою товаришів, вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. За кордоном разом із М. Грушевським видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.
Події 1917-1918 років
Одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом 15 червня очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.
Він автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-му військовому з’їзді 10 червня 1917 року та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.
22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила конституцію УНР. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив.
Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідками повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманату жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки його авторитету він був швидко звільнений з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності.
У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу - Директорії, головою якої став 13-14 листопада 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.
За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»:
«Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло - літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти»
.
Еміграція В. Винниченка
В еміграції політична кар’єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. - грудень 1919 р.) - твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.
За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України.
Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити у життя. Він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган - газету «Нова доба», в якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.
На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У.
Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.
У вересні 1921 В. Винниченко очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні.
Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.
Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.
Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен.
Вшанування пам’яті В. Винниченка
Після смерті Винниченка його маєток придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги і стала володаркою садиби, охоронцем і упорядником його меморіальних речей і архіву. В 1990-ті роки сприяла передачі кабінету Винниченка та його меморіальних речей в подарунок незалежній Українї. Меморіальний кабінет політичного діяча часів УНР передано до збірок Кіровоградського краєзнавчого музею. В Кіровоград передано книжкову шафу Володимира Винниченка та два письмові столи, його крісло та друкарську машинку «Мерседес», власний годинник, навіть мішечок із цяткою української землі, яку він скрізь возив із собою.
На честь Володимира Винниченка названий Кіровоградський державний педагогічний університет.
17 вересня 2010 року у Кіровограді урочисто відкрито перший в Україні пам’ятник Володимиру Винниченкові.
Володимир Винниченко. Біографія. Українська література, твір на тему, Володимир Винниченко, шкільна програма
Вас можуть зацікавити:
Винниченко Владимир Кириллович (26.7(7.8).1880, Елисаветград, Херсонская губерния, - 6.3.1951, Мужен, Франция), один из идеологов украинского буржуазного национализма, руководитель националистической контрреволюции на Украине, известный украинский писатель-беллетрист.
Биография
Родился в 26 июля 1880 года в семье батрака-пастуха в Херсонской губернии По окончании сельской народной школы поступил в Елисаветградскую гимназию, где учился на средства своего старшего брата на сборщика типографии. Из 7-го класса гимназии Винниченко уходит и отправляется бродяжничать по Украине, зарабатывая себе на пропитание поденной работой. Это странствование дает Винниченко богатый социально-бытовой материал для его будущих художественных произведений, обнаруживших в Винниченко талантливого бытописателя, главным образом, пролетаризующегося крестьянства и батрачества, накопляющих глухое недовольство против гнета социальных противоречий, вызываемых ростомаграрного капитализма. Такие рассказы,как «Біля машини» (Возле молотилки), «Краса i сила» и другие, повесть «Голота» (Голытьба) выражают настроения и стремления этих социальных слоев, близких в тот период самому молодому художнику.
Ранние годы
В 1901 Винниченко поступает в Киевский университет, где связывается с кружками революционной украинской партии (РУП) и ведет пропаганду среди рабочих. В 1902 Винниченко арестуют и сажают в Лукьяновскую тюрьму в Киеве, откуда он вскоре выходит, но без права возвращения в университет. С этого времени Винниченко становится активнейшим деятелем РУП и ведет работу среди крестьянства. Как исключенный студент он призывается на военную службу. Скоро, однако, Винниченко бежит в Галицию, выступает там в социалистической прессе и организует переправку оттуда революционной литературы на Украину. Во время одной из переправ он был захвачен жандармами, снова посажен в Лукьяновскую тюрьму, где был опознан и переведен в крепость, в одиночное заключение. В 1904 он по амнистии выходит из крепости, но попадает в дисциплинарный батальон. В том же году Винниченко снова за границей, сотрудничает в социал-демократическом органе «Селянин». В 1905 Винниченко нелегально возвращается на Украину, переходит из уезда в уезд, нанимаясь батраком в экономиях, организует батраческие стачки, сыгравшие большую роль в революции 1905 на Украине, выступает в Полтаве на рабочих митингах. После раскола РУП большинство ее реорганизуется в УСДРП, одним из руководителей которой становится Винниченко. После разгрома революции, Винниченко в третий раз попадает в Лукьяновку, откуда его выпускают до суда на поруки, и он в 1907 эмигрирует заграницу, принимает участие в Стокгольмском съезде УСДРП, избирается в члены ЦК. До 1914 Винниченко живет в разных странах Европы. Как писатель он завоевывает себе в этот период широкое признание на Украине и в России, его романы и повести переводятся на русский язык, драмы в переводах ставятся на столичных сценах. Но характер и направление творчества Винниченко меняется: из художника-социалиста, изображающего во всей остроте социальные противоречия, рисующего быт и стремления пролетариев, батраков, разоряющихся крестьян, бичующего их эксплуататоров, показывающего моральное ничтожество и разложение буржуазии, алчность кулачества, Винниченко превращается в писателя мелкобуржуазной революционной интеллигенции, с присущим ей пореволюционным упадочничеством, психологическими и половыми проблемами. Хотя он и дает в этот период (1907-15) ряд ярких картин революции 1905 («Дізгармонія») и выступает в качестве марксистского критика (журнал «Дзвін»), но и в его публицистике и в художественных произведениях пролетарской идеологии очень мало. Изображая в своих романах, повестях и драмах [«Честность с собою», «На весах жизни» («Piвновага»), «Божки», «Базар», «Щаблі життя» (Ступени жизни) и другие, главным образом,быт революционной интеллигенции в эмиграции и ссылке (эпохи политической и общественной реакции в России), Винниченко все более приходит к проповеди индивидуалистической, буржуазной по сути морали,«честности с собой», стремления к внутренней гармонии воли, чувства и разума, хотя бы это стремление было и антисоциальным. Половая проблема все более и более берет верх в его произведениях, оправдание животности в человеке становится одним из мотивов его творчества. Его роман «Записки курносого Мефистофеля», написанный накануне Февральской революции, не только не предвещает наступающих общественных бурь, а наоборот, отражает полное моральное измельчание изверившейся в своих общественных идеалах «революционной» интеллигенции.
Находясь в эмиграции, Винниченко в то же время в качестве члена ЦК УСДРП продолжает вести политическую работу. В 1914 он нелегально возвращается на Украину для налаживания связей с местными организациями УСДРП; здесь его застает война. Живя нелегально то в Екатеринославе, то в Москве, он выпускает брошюру против войны и против ориентации на одну из воюющих империалистических коалиций.
После 1917 года
Накануне 1917 Винниченко, вместе с профессором. Грушевским и другими, участвует в издании в Москве единственного, после разгрома всей украинской прессы, легального журнальчика «Промінь» (Луч), очень умеренного направления. Февральская революция 1917 застает Винниченко в Москве, от-куда он вскоре уезжает в Киев, где создает центральный орган УСДРП «Робочу Газету» и принимает ближайшее участие в организации Центральной Рады. Винниченко занимает позицию «единого революционного фронта»с «российской демократией», то есть с керенщиной; во главе делегации Центральной Рады ездит к петроградскому правительству для переговоров о признании автономии Украины. После издания Центральной Радой 1-го универсала в июне, Винниченко избирается председателем генерального секретариата как «морального» пока правительства Центральной Рады. Позже от имени Центральной Рады ведет переговоры с представителями Временного правительства-Керенским, Церетели и Терещенко - и подписывает соглашение с ними на основе декларативного признания автономии Украины. На 4-м съезде УСДРП в конце сентября Винниченко примыкает к правому ее крылу, защищая точку зрения буржуазной революции и коалиции с буржуазией; входит в состав ЦК, но фактически участия в нем не принимает, в виду «левизны» последнего, отдаваясь целиком работе в генеральном секретариате. После Октября 1917, когда национальная революция на Украине, но "мере обострения классовой борьбы в стране, превращается в буржуазно-националистическую контрреволюцию, ведущую борьбу против диктатуры пролетариата, а УСДРП, одним из лидеров которой Винниченко являлся, окончательно сползает на буржуазно-кулацкую классовую почву, Винниченко подготовляет союз с иностранными. империализмом. Он является автором 3-го и 4-го универсалов, провозглашавших «самостийную» Украинскую Народную Республику и возглавляет ее правительство. Накануне изгнания Центральной Рады из Киева правительство это переходит в руки украинских социал-революционеров, Винниченко уходит от власти, нелегально разъезжает но Украине и воочию убеждается в плодах политики Центральной Рады: в той ненависти, которую она вызвала в массах, о чем позднее писал сам Винниченко Во время нем. оккупации Винниченко ведет переговоры с немцами и буржуазно-помещичьим правительством гетмана Скоропадского по вопросу о введении в состав правительства представителей украинской буржуазии; одновременно ведет неофициальные переговоры с представителями советской мирной делегации Раковским и Мануильским. С образованием «Национального союза» становится во главе его. После Германской революции «Национальный союз» провозглашает восстание и избирает директорию во главе с Винниченко. После ухода немцев из Киева, отречения и бегства гетмана Скоропадского в Германию, войска директории занимают Киев (декабрь 1918), и директория переезжает из Белой Церкви в Киев. Как глава директории Винниченко до вступления ее в Киев ориентируется влево, учитывая уроки прежней деятельности Центральной Рады (разрыв с массами); но уже на следующий день после прибытия в Киев резко меняет свою позицию и, под влиянием буржуазно-кулацкой контрреволюционной военщины, возглавляемой Петлюрой, берет курс на Антанту, а 10 февраля уходит из директории и главою Директории стал Петлюра, чтобы облегчить Петлюре сговор с Антантой.
В эмиграции
В 1920, очутившись в эмиграции, подводя итоги петлюровщине, пишет против нее обличительную 3-томную работу «Возрождение нации», в которой с буржуазно-националистических позиций излагал революционные события на Украине в 1917-19 , и якобы примирившись с Советской властью, организует так называемую зарубежную группу УКП (Украинской коммунистической партии) и издавал от её имени газету «Нова доба», что в общем, играет крупную роль в деле разложения петлюровщины. Летом того жe года приезжает в Москву и затем на Украину, ведет здесь переговоры о вступлении в КП(б)У и Украинское Советское правительство. На несколько дней входит в Советское правительство Украины в качестве Народного комиссара по иностранным делам, Зампреда СНК УССР и в состав ЦК КП(б)У. После отказа ЦК КП(б)У ввести его в состав Политбюро, он уходит со всех постов, уезжает за границу и начинает там бесшабашную контрреволюционную травлю Советской власти и коммунистической партии. Некоторое время Винниченко пытается еще устанавливать связи с бандитизмом на Украине и орентируется на вооруженную борьбу против Советской власти, но постепенно политическая активность его падает, он выступает как открытый враг Советской власти.
Последующие 30 лет Винниченко провёл в Европе, преимущественно во Франции, куда он перебрался в 1925 году. Первоначально жил в Париже, с 1933 года находился в городке Мужен близ Канн, в небольшой усадьбе, где продолжал внимательно следить за событиями в СССР, занимался сельским хозяйством, литературным творчеством и живописью. Разработал собственную мировоззренческую концепцию «конкордизма». Во время Второй мировой войны за отказ сотрудничества с оккупантами был временно заключён нацистами в концентрационный лагерь, серьёзно подорвавший его здоровье. После окончания войны призвал к всеобщему разоружению и мирному сосуществованию народов мира; в романе «Слово за тобой, Сталин!» (1950) клеветнически излагал положение в Советском Союзе.
Литературная деятельность
Литературную деятельность начал в 1902. В рассказах и повестях 1902-06 «Возле машины», «Голытьба» и др. В. реалистически показал жизнь сельской бедноты и сезонных рабочих. После поражения Революции 1905-07 В. становится на путь клеветы на русских революционеров. М. Горький дал резко отрицательную оценку романа Винниченка «На весах жизни» (1911). Роман Винниченка «Заветы отцов» (1914) получил уничтожающий отзыв В. И. Ленина. Рассказы, повести, пьесы Винниченка проникнуты идеями индивидуализма и эротикой, восхвалением вульгарного ницшеанского индивидуализма; они в искажённом виде изображают революционную борьбу на Украине.
За время революции Винниченко-писатель совершенно стушевывается перед Винниченко-политическим деятелем. К художественному творчеству он обращается лишь эпизодически, при чем вышедшие за это время его драмы и повести либо контр-революционны либо продолжают мещанское пережевывание половой проблемы, а в художественном отношении не представляют особой ценности. В последнее время Винниченко обратился к проблеме революции, написав большой авантюрно-утопический роман «Солнечная машина». В этом романе мировую революцию делает изобретение солнечной машины, к-рая претворяет солнечную энергию в пищу и приводит к «освобождению» рабочих от хозяев без классовой борьбы. В «Солнечной машине» социал-демократия и коммунизм вынесены за одну скобку, а как положительный фактор революции изображена анархо-террористическая секта. Этот роман, несмотря на острую критику в нем капитализма, является свидетельством полной социальной беспомощности обанкротившейся в революции мелкой буржуазии. Неправильно, как это иногда делают, противопоставлять Винниченко как «неудачного» политика-Винниченко как удачливому писателю. И в политике и в литературе творчество Винниченко обусловлено одними и теми же социально-историческими факторами.
В общем, Винниченко - типичнейший представитель националистической мелкой буржуазии в политике, хотя в области художественной литературы и давший в свое время ряд произведений, роднящих его с пролетарской литературой. Сочинения Винниченка (на украинском языке) издавались отдельными. книжками и целыми собраниями (новое изд.-в издательстве «Рух» в Харькове).
А.А. Жданов в своем докладе о журналах «Звезда» и «Ленинград» в 1946 заклеймил Винниченко в ряду тех, кто торопился «развенчать... высокие идеалы, за которые боролась лучшая, передовая часть русского общества».
Литература
- Ленин В. И., Инессе Арманд, Полн. собр. соч., 5 изд., т. 48, с. 294-95
- Ольминский М., «Беллетрист» В. Винниченко, в его кн.: По литературным вопросам, М. - Л., 1932
- Горький М., Собр. соч. в 30 тт., т. 29, М., 1955, с. 177-80
- Ефремов С., Icтopiя українського письменства, Kиїв, 1917
- Дорошкевич О., Українська літератураа, підручн. кн., Київ, 1923
- Грушевский О., Володимир Винниченко, в кн. «3 сучасної української літератури», Київ, 1909 и 1918
- Данько M., Вол. Винниченко. Проба литературної характеристики, «Лит.-Наук. В.», VII, 1910
- Свенціцький I., Винниченко. Спроба літературної характеристики, Львів, 1922
- Речицкий А., Винниченко в літературі й политиці, Харків, 1928
- Подробную лит. и библ. см. Плевако M., Хрестоматія нової української літератури, підручн. кн., стр. 291-93, Xapків, 1927.
Источники
- Малая советская энциклопедия 2 издание - 2 и 3 том. Страница - 209 и 437.
- Большая советская энциклопедия 1 издание - 11 том. Страница - 67.
- Большая советская энциклопедия 2 издание - 8 том. Страница - 102.
- Большая советская энциклопедия 3 издание -
